місто Кам'янка-Бузька
Форма входу
Погода

Погода в Кам'янці-Бузький

Необхідний софт
Друзі сайту
http://lex-pex.com
http://leoks-bug.at.ua/-->
Статистика
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Статті » Мои статьи
Брати Тютюнники.
1947 ро­ку Гри­горій Тю­тюн­ник приїхав  до Кам'ян­ки й одер­жав по­са­ду вчи­те­ля ук­раїнсь­кої мо­ви та літе­ра­ту­ри в СШ №1. З нимГригорій тютюнник і йо­го дру­жи­ною Оле­ною Фе­дотівною ми здру­жи­ли­ся від са­мо­го по­чат­ку. Во­на пра­цю­ва­ла тоді завіду­вач­кою район­но­го відділу освіти, а я -інспек­то­ром. Від них я й дізна­ла­ся, що в Гри­горія Ми­хай­ло­ви­ча є рідний брат по бать­кові, теж Гри­горій - Григір.

Григір ТютюнникНев­довзі до Кам'ян­ки приїхав і Григір. Він слу­жив тоді в морф­лоті, тож при­був у відпуст­ку. Ви­дав­ся мені ду­же гар­ним - жва­вим, струн­ким, ще й у без­ко­зирці. Приємно ди­ву­ва­ла ме­не йо­го не­ви­му­шеність, як те­пер час­то ка­жуть, - ко­муніка­бельність, бо, впер­ше зустрівши ме­не, відра­зу по­чав роз­повіда­ти мені про свою служ­бу. А з Гри­горієм у ці дні во­ни бук­валь­но не роз­лу­ча­ли­ся. Ми з Оле­ною Фе­дотівною на ро­боті, а бра­ти все обид­ва, ра­зом. То хо­дять собі по містеч­ку, то по­над Бу­гом, і навіть ко­ли Гри­горій сідав пи­са­ти в са­ду (об­лад­нав там собі ро­бо­чий кабінет на при­роді) - Григір від нь­о­го не відхо­див…

Ми май­же що­ве­чо­ра зустріча­ли­ся в Тю­тюн­ників, і під час тих на­ших вечірніх роз­мов я зро­зуміла, що Григір має та­лант літе­ра­тур­но­го кри­ти­ка. Тоді ж він став, по суті, пер­шим цен­зо­ром-ре­цен­зен­том збірки оповідань сво­го стар­шо­го бра­та "Зо­рані межі". Бра­ти ба­га­то го­во­ри­ли про літе­ра­ту­ру і творчість, час­то спе­ре­ча­ли­ся. Гри­горій, бу­ло, не по­год­жу­вав­ся з Гри­го­ро­ви­ми  за­у­ва­жен­ня­ми, але то­му вда­ва­ло­ся йо­го пе­ре­ко­ну­ва­ти - мав та­ку ри­су. І бу­ли такі ви­пад­ки, що Гри­горій Ми­хай­ло­вич, після бра­то­вої кри­ти­ки, рвав і ки­дав у піч на­пи­са­не за цілий день. А зран­ку по­чи­нав пи­са­ти  за­но­во. Вже тоді він пра­цю­вав над "Ви­ром" і, нап­рик­лад, об­раз Юлі пе­ре­роб­ляв п'ять разів. Чо­му? - Бо ми з Оле­ною Фе­дотівною твер­ди­ли, що тре­ба йо­го до­пов­ни­ти, але найбіль­ше впли­вав тут Григір.

У Кам'янці Григір завж­ди був ду­же ба­жа­ним гос­тем. Пер­шо­го ра­зу він гос­тю­вав, мо­же, тиж­день, а може, - й тро­хи дов­ше. При­га­дую, тоді від ме­не ми при­нес­ли для нь­о­го за­пас­не ме­та­ле­ве ліжко, щоб він міг у другій кімнаті вигідно відпо­чи­ва­ти. І так відбув він у Кам'янці май­же цілу відпуст­ку. Приїздив до нас і пізніше  - відра­зу по закінченні служ­би в армії, а та­кож за сту­де­нтсь­ких літ. На той час був уже зрілим чо­ловіком й осо­бистістю, сам брав­ся за пе­ро… І приїздив не прос­то відпо­чи­ва­ти, а про­ва­див ак­тив­ний спосіб жит­тя. Так, ра­зом з Гри­горієм хо­ди­ли во­ни на зустріч з сол­да­та­ми й офіце­ра­ми війсь­ко­вих час­тин. На одній із та­ких зустрічей, здаєть­ся, на День армії, по­бу­ва­ли й  ми з Оле­ною Фе­дотівною. Вис­ту­пи­ли  ми всі, але Гри­горій Ми­хай­ло­вич бук­валь­но по­ло­нив слу­хачів своїми роз­повідя­ми й чи­тан­ням уривків із "Ви­ру" та повісті "Хмар­ка сон­ця  не зас­ту­пить". Не менш яск­ра­во про­мов­ляв  і Григір, і вирізняв­ся на­сам­пе­ред емоційністю й ба­га­т­ством своєї мо­ви. А го­во­рив про обов'язок за­хис­ників рідної землі, про свої пла­ни на май­бутнє. Потім про­чи­тав кіль­ка віршів Т.Шев­чен­ка, Лесі Ук­раїнки, а та­кож Д.Пав­лич­ка. Війсь­кові щи­ро й дов­го дя­ку­ва­ли й Олені Фе­дотівні, яка ор­ганізу­ва­ла цю зустріч, і та­ла­но­ви­тим бра­там Тю­тюн­ни­кам.

За­пам'ята­ли­ся події, пов'язані зі свят­ку­ван­ням Дня мо­лоді на місце­во­му стадіоні. … Григір - сту­дент, бідний сту­дент, бо ма­ти не має змо­ги до­по­мог­ти, та й дядь­ко, з яким він жив, не є щед­рий - то не рідний син… Од­но­го дня ми з Оле­ною Фе­дотівною на ро­боті ба­чи­мо крізь вікно: бра­ти ку­дись пішли. Пізніше ка­жуть, що про­гу­лю­ва­ли­ся. І так до кінця тиж­ня. А в неділю ми ма­ли йти, влас­не, на те свя­то. Неділя. Ка­же мені Оле­на Фе­дотівна, що бра­ти в сусідній кімнаті все шеп­чуть­ся та шеп­чуть­ся. Ко­ли це ви­хо­дять обид­ва. Ко­ли вийш­ли - то бу­ли вже хлопці, від яких, знаєте, пах­ло і мо­лодістю, і кра­сою. Обид­ва чор­няві, во­лос­ся гар­но за­че­са­не і, що най­важ­ливіше, - обоє в новісінь­ких кос­тю­мах. Нові кос­тю­ми, нові со­роч­ки… А то во­ни ми­ну­ло­го тиж­ня хо­ди­ли в по­бут­комбінат, у швей­ну майс­тер­ню, де Гри­горій Ми­хай­ло­вич за­мо­вив собі і Гри­го­рові од­на­кові чорні кос­тю­ми. І так ми всі ра­зом пішли на стадіон. Там Григір теж не міг сидіти спокійно, бо завж­ди праг­нув  ак­тив­но­го спілку­ван­ня. Тож і на стадіоні поп­ро­сив сло­ва. Ко­рот­ко й ду­же емоційно звер­нув­ся до мо­лоді.

Спра­вжнь­ою куль­тур­ниць­кою сен­сацією для кам'ян­чан став Шев­ченківсь­кий вечір "Я на сто­рожі ко­ло їх Пос­тав­лю сло­во" у Будинок, в якому проживали брати50-их ро­ках, за ак­тив­ної участі Гри­горія і Гри­го­ра Тю­тюн­ників. Бра­ти ве­ли вечір, го­во­ри­ли про Шев­чен­ка, чи­та­ли йо­го по­езії. Па­ну­ва­ла ба­га­та й ми­лоз­вуч­на рідна ук­раїнсь­ка мо­ва. Свят­ко­вий кон­церт підго­ту­ва­ла Оле­на Фе­дотівна з уч­ня­ми ВШ №2. За­ла і бал­кон Бу­дин­ку куль­ту­ри тріща­ли по швах. Ніко­ли не за­бу­ду, як це бу­ло…

У Кам'янці Григір чи­тав нам перші свої но­ве­ли - "Ла­соч­ка", "Відда­ва­ли Кат­рю" та інші. Ми роз­мов­ля­ли про них. Не мож­на не відчу­ти, що він - не­пе­ресічний та­лант. Уже тоді я зро­би­ла для се­бе вис­но­вок: після Сте­фа­ни­ка  в нашій літе­ра­турі не­ма но­веліста кра­що­го за Гри­го­ра Тю­тюн­ни­ка.

Шев­чен­ко для нь­о­го був най­ви­щим ду­хов­ним ку­ми­ром. Тут, у Кам'янці, особ­ли­во час­то він зга­ду­вав ще Фран­ка та йо­го тво­ри, як і Сте­фа­ни­ка. Відвер­то за­яв­ляв про свою не­по­ва­гу до твор­чості М.Ба­жа­на. Ка­зав, що не мо­же йо­му прос­ти­ти служ­би двом бо­гам - ан­ти­на­родній владі  й літе­ра­турі. Сприй­мав мо­ло­до­го Ти­чи­ну, а вже пізніше сход­жен­ня йо­го на вер­ши­ну ка­зен­ної сла­ви не ша­ну­вав. На­зи­вав йо­го жи­вим тру­пом. Схи­ляв­ся пе­ред О.Гон­ча­рем, ка­зав, що йо­го "Со­бор" - справжнє жи­ве мис­те­цт­во, яке го­во­рить мо­вою прав­ди з на­ро­дом. З російсь­ких пись­мен­ників  найбіль­ше по­ва­жав Пушкіна, Лер­мон­то­ва, Ль­ва Толс­то­го.
Час­то за ве­че­рею бра­ти за­тя­гу­ва­ли пісню. Один і дру­гий ма­ли гарні го­ло­си. Особ­ли­во лю­би­ли співа­ти "Ой ти дівчи­но, з горіха зер­ня", "Їхав, їхав ко­зак містом", "Повіяв вітер сте­по­вий" - такі чу­дові на­родні пісні. Ми з Оле­ною Фе­дотівною теж підтя­гу­ва­ли.

А хар­чу­вав­ся Григір і по-своєму, і тра­диційно. Гос­тю­ючи в Кам'янці, лю­бив їсти ва­ре­ну в "мун­ди­рах" кар­топ­лю. Чис­тив її й підсма­жу­вав на олії. За сту­де­н­т­ства  то бу­ла йо­го ос­нов­на їжа. Так са­мо лю­бив ук­раїнські ва­ре­ни­ки зі сме­та­ною. Пи­тав: "Олен­ко, завт­ра бу­дуть ва­ре­ни­ки?" - "Бу­дуть". І во­на вже пе­ред тим, як іти на ро­бо­ту, му­си­ла наліпи­ти ва­ре­ників. А во­ни вже собі з Гри­горієм зва­ри­ли їх. (Сме­та­ну ма­ли). І ла­су­ва­ли. А ще ду­же лю­бив Григір справжній ук­раїнсь­кий борщ. І кис­ле мо­ло­ко, до буль­би. А ще га­луш­ки. Га­луш­ки по-пол­тавсь­ки, він ка­зав. А в літню спе­ку не раз мо­вив: "Да­вай, Гриць­ку, піде­мо вип'ємо по ста­ка­ну пи­ва". Прав­да, во­ни ніко­ли не ста­ва­ли до при­лав­ка. То вже пішов Гри­горій і ку­пив пляш­ку пи­ва. Далі посіда­ли собі в са­доч­ку, де то був "літній кабінет" Гри­горія, ви­пи­ли то­го пи­ва, яб­лу­ком за­ку­си­ли і про­дов­жу­ва­ли пра­цю­ва­ти.
Бра­ти час­то про­гу­лю­ва­ли­ся по­над Бу­гом, ри­ба­ли­ли, а взим­ку й на лижі ста­ва­ли.  І от од­но­го ра­зу, спус­ка­ю­чись із гірки біля дру­гої шко­ли, Гри­горій впав і ду­же вда­рив­ся у гру­ди. Так, що Григір лед­ве відтер йо­го.

Під час тих приїздів Гри­го­ра до на­шо­го містеч­ка бу­ва­ли Тю­тюн­ни­ки й у Ль­вові. І якось по­вер­та­ють­ся до­до­му, а мо­лод­ший брат - без наст­рою, без тої енергії, що в нь­о­го завж­ди бу­ла. Що ста­ло­ся? З'ясу­ва­ло­ся, що Гри­горій ку­пив у Ль­вові два зо­лоті  перс­тенці, та­ки не до­рогі на той час, - Олені Фе­дотівні й мені. Григір сподівав­ся на та­кий перс­те­нець і для йо­го Люд­ми­ли, бо то бу­ло пе­ред їх весіллям. На­томість Гри­горій ку­пив гар­ний ма­теріал на сук­ню й ду­же гарні чорні ла­кові меш­ти. "То, - ка­же, - від ме­не бу­де весіль­ний по­да­ру­нок Люд­милі". Григір об­ра­зив­ся, але стар­ший брат тоді ж уве­чері пе­ре­ко­нав йо­го в іншо­му. Ось йо­го сло­ва: "Знаєш, що я тобі ска­жу: пер­ший зо­ло­тий  перс­те­нець дру­жині має да­ру­ва­ти чо­ловік, а не йо­го брат. То­му я тобі за­ли­шаю гроші, щоб ти ку­пив і по­да­ру­вав від се­бе…". Я тоді  бу­ла вра­же­на і доб­ро­тою Гри­горія, і ро­зумінням Гри­го­ра. Бо після цієї роз­мо­ви Григір був по-спра­вжнь­о­му щас­ли­вим.

Стар­ший брат нес­подіва­но по­мер, але нит­ка, що зв'язу­ва­ла Гри­го­ра з йо­го сім'єю, не обірва­ла­ся. Григір кіль­ка разів приїздив до Оле­ни Фе­дотівни у Львів. Тут він мав щирі роз­мо­ви з Р.Іва­ни­чу­ком, М.Пет­рен­ком та інши­ми твор­чи­ми ук­раїнця­ми. І са­ме тоді ми зро­зуміли, що Тю­тюн­ник-мо­лод­ший є лю­ди­ною, яка жи­ве для Ук­раїни, а Ук­раїна є сут­тю йо­го жит­тя. У Ль­вові, га­даю, він фор­му­вав­ся як гро­ма­дя­нин і пись­мен­ник. Но­веліст і кри­тик. Львівські наст­рої гли­бо­ко  поз­на­чи­ли­ся на йо­го твор­чості. То­му, чи­та­ю­чи йо­го тво­ри, ми ніде не знай­де­мо і сло­ва на прос­ла­ву партії, партійних чи дер­жав­них діячів. А пиль­не око КДБ не дріма­ло і все ба­чи­ло… Я так ка­жу, бо знаю, що у Ль­вові Гри­го­ра двічі зат­ри­му­ва­ла міліція. І Оле­на Фе­дотівна тоді по­би­ла не­ма­ло пок­лонів, щоб до­вес­ти, що він "не той, за ко­го йо­го ма­ють"… І йо­го відпус­ка­ли. Тим чи­нов­ни­кам ви­да­ва­ла­ся див­ною і йо­го по­ведінка се­ред лю­дей, і, зви­чай­но, те, що він стоїть ос­то­ронь політич­но­го, партійно­го жит­тя в дер­жаві. Але він все од­но за­ли­шав­ся со­бою. На­ле­жав до тих, хто ніко­ли не колінку­вав пе­ред силь­ни­ми світу ць­о­го. Завж­ди мав свою дум­ку, мав свою ідею, свої пе­ре­ко­нан­ня. Був справжнім ук­раїнцем по ду­ху і крові.

А ще до­дам: маю жи­ве пе­ре­ко­нан­ня, що Григір Тю­тюн­ник гли­бо­ко ро­зумів своє пок­ли­кан­ня пись­мен­ни­ка, який по­ви­нен відда­ти свій та­лант лю­дям, болісно лю­бив Ук­раїну, свій на­род і був при всь­о­му то­му доб­рим бать­ком своїх синів.

Зі слів Катерини Короць за­пи­сав Бог­дан СМО­ЛЯК
Кам'ян­ка-Бузь­ка,
лю­тий 2006 р.
Категорія: Мои статьи | Додав: koxi (05.05.2009)
Переглядів: 1173 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

  www.kamenka-buzka.at.ua - Сайт міста Кам'янка-Бузька